Abstract:
Стаття присвячена розгляду кримінально-правових ознак самовільного залишення військової частини або місця служби. Це діяння є найбільш розповсюдженим військовим кримінальним правопорушенням. В умовах воєнного стану воно вирізняється відносною масовістю та має високий ступінь суспільної небезпечності. Цим обумовлена увага до особливостей його кваліфікації. Були виявлені вади юридичної техніки та запропоновані шляхи їх усунення. Сформульовано висновки, що мають теоретико-прикладне значення: 1) при кваліфікації діяння за ст. 407 КК, слід враховувати такі варіанти розмежування «самовільного залишення» та суміжних правопорушень: а) в межах статті; б) в межах підгрупи (сукупності військових кримінальних правопорушень з тотожним видовим об’єктом); в) в межах групи (всієї сукупності військових кримінальних правопорушень); г) розмежування з іншими видами правопорушень (у першу чергу, адміністративними деліктами); 2) терміни вчинення діяння (його тривалість) відноситься до об’єктивної сторони складу, а не до ознак суб’єкта. Тому вказівка на суб’єктів в ч.4 та 5 ст.407 КК утруднює кваліфікацію діяння; 3) вчинення діяння в бойовій обстановці є зайвим та породжує конкуренцію з іншими кримінально-правовими нормами. Тому запропоновано відмовитися від такої особливо кваліфікуючої ознаки; 4) порушення правил несення спеціальних видів служб (ст. 418–420 КК) охоплюють випадки самовільного залишення і при настанні наслідків, визначених у цих статтях, не потребують додаткової кваліфікації за ст. 407 КК. Зазначене дало можливість запропонувати внесення змін до низки кримінально-правових положень.
